КАГЛА

КА́ГЛА́, ка́гли́, ж. Отвір у димоході (до стелі), який затуляють для збереження тепла тощо. Позакурювали, хто курив, і присіли до грубки, відіткавши каглу, аби, знаєте, диму на хаті не було (Свидн., Люборацькі, 1955, 160); Вона поштурхає коцюбою в печі та й затикає каглу заткалом (Н.-Лев., III, 1956, 334); Сніговий вихор тоскно завивав на льоду, наче осінній вітер у каглі (Кучер, Трудна любов, 1960, 356).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 68.

Кагла, ли, ж. Отверстіе дымовой трубы, закрывающееся для удержанія теплоты. Послала жінка чоловіка каглу затикати, та й каглянка вбила. Ном. № 9165. Шух. І. 96.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 206.

кагла́ — отвір димовідвідної тру­би, що затикається для утримання тепла (заткало, яким затикають пічну трубу, називається кагля́нкою) за повір’ям, звичайне місце перебування чортів, а також шлях для можливої їхньої появи в помешканні; тому кажуть: «Кайся, та в каглу не пхайся»; гуцули перед замовлянням проти хвороби під­ходили під каглу і вклонялися їй тричі. Послала жінка чоловіка каг­лу затикати, та й каглянка вбила (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 266.