ЗАНАПАЩАТИ

ЗАНАПАЩА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАНАПАСТИ́ТИ, ащу́, асти́ш, док., перех.

1. Заподіювати смерть, призводити до загибелі. Зібрали [звірі] громаду і почали радитися. От ведмідь каже: — Так от, давайте ми устроїм так, ..щоб він [лев] душив нас стільки, скільки йому потребується для їжі, а даремно щоб не занапащав звірів (Укр.. казки, легенди.., 1957, 42); І досі страшно, як згадаю. Хотів палати запалить, Або себе занапастить, Та бог помилував… (Шевч., І, 1951, 397); Вирвавшись з Чернігова, біг [Халявський] як скажений до свого хутора, біг і ніч і день і коня занапастив (Кв.-Осн., II, 1956, 208); Гадюка кинулась та й укусила, — От так, як бач, Безвинного занапастила (Гл., Вибр., 1951, 61); Уявляє [Тоня], як Лукія Назарівна, ця сувора й справедлива жінка, примчить до них на кошару, накинеться на батька: «Де дочка? Це вона мого сина занапастила!» (Гончар, Тронка, 1963, 250); // Робити кого-небудь нещасливим. — Занапастила мене мати, Зов’яне марне у палатах Краса і молодість моя (Шевч., II, 1953, 220).

Занапаща́ти (занапасти́ти) життя́ (вік, до́лю і т. ін.): а) робити важким, нещасливим чиєсь або своє життя. [Орина:] Тітко Мотре, благаю вас, підіть до Карпа Івановича, попросіть, щоб не чіпав він мене, життя мого не занапащав (Собко, П’єси, 1958, 13); — Ти хочеш занапастити вік своїй дитині, хочеш заперти її в монастирі (Н.-Лев., III, 1956, 242); — Брати мої!.. Віддавайте дітей своїх учитися! Не робіть їх нещасними, не занапастіть їм життя! (Коцюб., І, 1955, 452); Нещаслива годинонько. Що ж я наробила? Ой нащо ж я свою долю Та й занапастила! (Л. Укр., І, 1951, 331); [Омелян:] Коли не послухаєш голосу серця, — вір мені, сестричко, що й мені не поможеш, і своє життя занапастиш (Фр., IX, 1952, 174); [Тетяна:] Сину мій, Петрусю, дитино моя дорога, занапастив ти свою голову! (К.-Карий, III, 1961, 58); б) заподіювати собі смерть, гинути. Не спиняючись, вона з усього розгону кинулася в неї [річку].. А хіба ж так годиться робити? Хіба вода на те, щоб занапащати життя? (Гр., II, 1963, 115);

Занапаща́ти (занапасти́ти) [свою́] ду́шу, заст. — учиняти який-небудь злочин або щось таке, що є порушенням релігійно-етичних норм. Заборонялося занапащати душі свої ще й гулянням у карти чи в шахи (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 527).

2. Недбайливо ставитися до кого-, чого-небудь; не берегти, призводити когось, щось до повного занепаду. Бодай наша цариця та Катерина На світі не жила, Що степ добрий, край веселий Та й занапастила (Думи.., 1941, 223); — Не за те душа болить, ..що виходив знаменитих корів, а хтось стягне славу. А за те, що наші досягнення занепадуть! Занапастять, переведуть ферму (Горд., Дівчина.., 1954, 246); [Грибок:] Не можна, не можна, Олексію Петровичу, ви ж здоров’я своє занапастите, кожний день хвилюєтесь (Зар., Антеї, 1962, 15).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 227.

Занапаща́ти, ща́ю, єш, сов. в. занапасти́ти, щу́, сти́ш, гл. Погублять, погубить. Занапастив худібчину через свою дівчину. Чуб. V. 295. Степ широкий, край веселий та й занапастили. ЗОЮР. II. 254. Збавив я тобі віку, занапастив долю. Стор. МПр. 22.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 71.