ЗАКВИЛИТИ

ЗАКВИ́ЛИТИ, лю, лиш, док.

1. неперех. Почати квилити (про людей). В колисці зо сну заквилила дитина (Вас., І, 1959, 216); На порозі, пов’язана чорною хусткою, мати обняла обох — сина і мовчазну невістку, — заквилила (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 398); * Образно. [Єфрем:] Чую в собі я, що відтоді, як зустрівсь з тобою, ..душа моя заквилила і не знає супокою… (Крон., IV, 1959, 358).

2. неперех. Почати видавати жалібні звуки, схожі на крик, стогін (про птахів, звірів). Заквилила чайка — й разом перенесла його думку на село (Мирний, І, 1949, 172).

3. перех. Почати жалібно співати, оплакуючи кого-небудь. Потім солому підпалили І плам’я [полум’я] трупи обняло, І вічну пам’ять заквилили, Аж сумно слухати було (Котл., І, 1952, 272).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 141.

Заквили́ти, лю́, лиш, гл. Жалобно застонать, заплакать. Заквилило два. соколоньки, на воротях сидячи. Рк. Макс. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати. МВ. ІІ. 180.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 46.