ЗАЗОРІТИ

ЗАЗОРІ́ТИ, іє, док.

1. Почати зоріти, світитися. Сонце сяде, зійде місяць ясний і зоря вечірня зазоріє (Мирний, І, 1954, 58); Раптом — що це? — ніби вогник десь у лісі зазорів поміж чорних стовбурів (Забіла, Одна сім’я, 1950, 139); * Образно. В Тимка зазоріла надія, що скоро все затихне (Тют., Вир, 1960, 19); // Покритися зорями. Між північчю і ранком небо знов зазоріло (Трубл., II, 1955, 431).

2. Настати (про світанок). Морозний ранок ледве зазорів (Бичко, Сійся.., 1959, 104); // безос. Почати розвиднятися, світати. Ще сонце ясне не сходило, Ледво [ледве] на днину зазоріло (Фр., X, 1954, 307); Лише зазоріло — ми були на ногах (Досв., Вибр., 1959, 176).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 129.

Зазорі́ти, рі́є, гл. безл. Показаться зарѣ. Лишень зазоріло, — я устав та й пішов. Камен. у. Засвѣтить, засіять (какъ звѣзда).

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 41.