ЗАЖАЛІТИ

ЗАЖАЛІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., діал.

1. перех. Пожаліти. — І, вже, дочко! — одказує Мотря, — не зажалієш батька в наймах, так і мене… Коли замолоду ніхто не жалував, то на старість — і того більше (Мирний, І, 1949, 360).

2. неперех. Відчути жаль з приводу чого-небудь. Гетьман поглянув на купу рваного паперу, підійшов до нього і зажалів, що так необачно погарячився (Ле, Україна, 1940, 164).

3. перех. Пошкодувати віддати щось кому-небудь, за що-небудь. — Та коли вже з горами не вийшло, ..коли вже бог для нас, Мефодію, гір камя’них зажалів, то треба іншого якогось захисту шукати (Гончар, II, 1959, 22); Коли Низ бажає того, наш старший за правду голови своєї не зажаліє (Ле, Україна, 1940, 179).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 121.

Зажалі́ти, лі́ю, єш, гл. Пожалѣть. Не зажалієш батька в наймах. Мир. ХРВ. 343.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 37.