ЗАГОРЯТИ

ЗАГОРЯ́ТИ, я́ю, я́єш, ЗАГОРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАГОРІ́ТИ, рю́, ри́ш, док.

1. Набувати засмаги, ставати смуглявим під дією сонячного проміння. Загоряє й чорніє тіло (Вишня, II, 1956, 334); Уляна чистила картоплю, все ще надіючись на допомогу невістки, а та собі скинула халат і вмостилася на сонці загорати (Тют., Вир, 1960, 233); — Ой душно тут на сонці! — сказала Сусана Уласівна. — Доки ми будемо тут пектися? Ти, Ватю, загориш (Н.-Лев., IV, 1956, 98); // Присмалюватися на сонці (про рослини). Осипався рясний цвіт у садах, палило сонце, в’ялило, — цвіт загоряв, облітав, — пекуча весна взялася (Горд., II, 1959, 36).

2. тільки недок., перен., розм. Марнувати, гаяти час. — Ну, коли вже твоє серце сигналить, — махнув рукою Козаков, — то… загоряй, братва! (Гончар, III, 1959, 436); Правий фланг кров’ю сходить, з ніг валиться, а ми загораємо… (Кучер, Чорноморці, 1956, 376).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 87.

Загоря́ти, ря́ю, єш, сов. в. загорі́ти, рю́, ри́ш, гл. Загорать, загорѣть (отъ солнца). На те мені мати платок дала, щоб не загоряла. Грин. III. 180. Закривай личко од сонечка, чорні брови од полом’ячка, щоб твій видок не загорів, чорних брівок не посмалив. Н. п.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 29.