ЗАГОМОНІТИ

ЗАГОМОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, док., розм.

1. Почати гомоніти, заговорити тихо, приглушено (звичайно про кількох або багатьох людей). Тим часом в народі пішла чутка про волю.. Народ загомонів по ярмарках і розвозив гомін по селах (Н.-Лев., II, 1956, 247); От тільки недавно загомоніло все село про Івана Бондаря: надумався чоловік з купкою бідняків організувати соз (Стельмах, II, 1962, 410); * Образно. Як понесуть товариша В новую світлицю. Загомонять самопали, Гукнуть гаківниці (Шсвч., 11,1953, 182); // Заговорити, звертаючись до кого-небудь. Загомонів [Нептун] на вітрів грізно: «Чого ви гудете так різно? До моря, знаєте, вам зась!» (Котл., І, 1952, 68); Під’їхавши, верхівці поздоровкались, загомоніли до запечаленого чимось чоловіка (Гончар, II, 1959, 385); // Зазвучати в розмові (звичайно про голос). З сіней загомонів щось наставничий, богобоязний голос (Вас., Вибр., 1950, 203); За стіною почулася гуготнява, приглушено загомоніли голоси (Речм., Весн. грози, 1961, 26).

2. перен. Почати утворювати безладні звуки; зашуміти. Вітрило надулось, хвиля загомоніла і човен помчав прудко, мов чайка морська (Л. Укр., III, 1952, 622).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 84.

Загомоні́ти, ню́, ни́ш, гл. Заговорить. Ой цюкнув раз перший — вона зашуміла, ой цюкнув раз другий, та й загомоніла. Чуб. V. 710. А ні поспитати, а ні загомоніти до неї. МВ. ІІ. 98. Иногда употребляется въ смыслѣ: прикрикнуть, строго и съ укоромъ заговорить съ кѣмъ. Батько аж загомонів тогді на його: «Та чи довго ти гави тут ловитимеш?» Г. Барв. 387. Въ прилож. къ толпѣ, значитъ: загалдѣть. То тихо було, а то як загомоніла вся громада, — такого крику!

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 28.