ЗАВІТ

ЗАВІ́Т, у, ч.

1. уроч. Заповіт, настанова, порада, побажання, дані наступним поколінням або послідовникам. Поблагословив [господар] її та знов питає: —А що, доню, пам’ятатимеш мій завіт тобі? (Вовчок, І, 1955, 17); // Звичай, успадкований від давніх часів. А поминки будуть хороші, збираються ж хлопці у гості, Запалять люльки в пожарищі — далекого завіту знак (Мал., Запов. джерело, 1959, 83).

◊ Ве́тхий заві́т див. ве́тхий; Нови́й заві́т див. нови́й; Лама́ти заві́ти — не дотримуватися чого-небудь. Він ламає завіти корану та завдає їй сором перед людьми (Коцюб., II, 1955, 135).

2. рідко. Обіцянка. — От що, — сказав він [Христі] мнучись, — не забувай свого завіту: мене не стане — помолися за мене! (Мирний, III, 1954, 376).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 52.

Зав́іт, та и ту, м. Завѣтъ. Єв. Мр. XIV. 24. Ковчег завіта. Чуб. III. 340. А що, доню, пам’ятаєги мій завіт тобі? МВ.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 19.