ЗАВОЛІКАТИСЯ

ЗАВОЛІКА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ЗАВОЛОКТИ́СЯ і рідко ЗАВОЛІКТИ́СЯ, очу́ся, оче́шся; мин. ч. заволо́кся і заволі́кся, ла́ся, ло́ся; док.

1. перев. 3 ос. Закриватися, затягуватися, оповиватися чим-небудь (хмарами, димом, туманом і т. ін.). [Олеся:] Коли його [козака] не було зо мною, то й сонечко не світило і не гріло, і зірки згасали, і місяць заволікався в хмарах… (Кроп., II, 1958, 341); Заволоклося небо. Хмар сумних Над Чорним морем потяглись обози… (Нех., Чудесний сад, 1962, 89); Лизогуб.. дістав з бокової кишеньки люльку і заволікся димом (Панч, На калин. мості, 1965, 111); * Образно. Кочубей наче й не чув того всього, поринувши в минулі, але ще не такі давні часи, що поволі вже заволікалися туманом (Кучер, Трудна любов, 1960, 122); // Покриватися, застилатися чим-небудь. Всі куточки господи заволоклися павутинням (Л. Янов., І, 1959, 370); Слово [Ісен-Джана] застрягло в горлі, а очі від неприродного напруження заволоклися кров’ю, що немов спинилася в жилах (Ле, Міжгір’я, 1953, 139); Очі батькові заволіклися сльозою, і він.. не міг говорити (Козл., Сонце.., 1957, 57).

2. тільки док., розм., рідко. Насилу зайти, забрести. Завели воєводу на ніч до села, він сам не здужав уже там заволоктися (Фр., VIII, 1952, 216); Я підвелася насилу, і лише господь один знає, як я заволіклася до хати (Коб., II, 1956, 301).

3. тільки недок. Пас. до заволіка́ти 2.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 59.

Заволіка́тися, ка́юся, єшся, сов. в. заволокти́ся, лочу́ся, чешся, гл.

1) Затягиваться, затянуться; завлекаться, завлечься. Заволочи його за хату! — Коли ж не заволікається: важке.

2) Бороноваться послѣ посѣва.

3) Забредать, забрести куда. Він покинув там усю свою родину, заволікся на козацьку Україну. К. МБ. X. 2. Инший заволочеться з Москви. Г. Барв. 329.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 21.