ДУТИ

ДУ́ТИ, дму, дмеш і ду́ю, ду́єш; мин. ч. дув, дула́, ло́; мн. дули́; наказ, сп. дми, дмі́м [о], дміть; недок.

1. неперех. Гнати, нести, рухати струмені повітря; віяти. Дме сильний, але теплий вітер (Коцюб., III, 1956, 41); З моря дув свіжий вечірній вітер (Донч., IV, 1957, 370);// безос. З вікна дме (дує).

2. неперех., на що, у що. Випускати з рота сильний струмінь повітря; дмухати. А в хаті довго і гірко плакала [Маріка], дуючи на червоні пучки, що туди позаходили шпари (Вас., II, 1959, 211); Іван виймав флояру і дме у неї що має сили (Коцюб., II, 1955, 322); //Рухати повітря яким-небудь предметом. — Починав мені памороки забивати. Дзвоню я до того, що при млинку [який жене свіже повітря], щоби дув щосили (Фр., IV, 1950, 14); [Горпина:] Дми про мене хоч халявою, та давай швидше самовар (Н.-Лев., II, 1956, 476); // перех. Розтягувати, розширювати що-небудь, наповнюючи повітрям, газом. То догори ногами ходять [писачки], то стовбула перекидаються, то бульбахи дмуть (Кв.-Осн., II, 1956, 249); * Образно. Машини дмуть могутні груди (Сос., Вибр., 1941, 167).

◊ І (й) у (в) вус не ду́ти див. ву́са.

3. перех., техн. Виготовляти порожнисті предмети з рідкої скляної маси за допомогою струменя повітря; видувати. Дути колби.

4. неперех., на кого — що, розм. Бути незадоволеним ким-, чим-небудь; сердитися, ображатися. [Грицько:] Я б давно її посватав, сказав би твойому [твоєму] батькові; та як же ти його скажеш, коли він отак на тебе дме! (Мирний, V, 1955, 183).

◊ Ду́ти гу́би — сердитися на кого-небудь; Ду́ти гу́бу (мо́рду і т, ін.) — чванитися, гордитися. Урядники з отаманами Новими чванились шапками, І ратник всякий губу дув (Котл., І, 1952, 188); Дме морду, що й граблями носа не дістати! (Укр.. присл.., 1955, 173).

5. неперех., розм. Іти, бігти, їхати. — Молися за мене, жінко, — промовив він тихо. — Моліться за мене, діти. Бо я… пішов. — Дуй! (Гончар, III, 1959, 258).

6. перех. і без додатка, розм. Пити що-небудь (часто у великій кількості). [Мирон(наливає вино у келих.. П’є)] [Горлов:] Дивись, а браток сам дує (Корн., II, 1955, 30).

7. перех., розм. Сильно бити. — Плітьми мене, шельму, дути! Козацькими нагаями пороти!.. — скрикнув Довбня (Мирний, III, 1954, 218).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 442.

Ду́ти, дму, дмеш, одн. в. ду́ну́ти, ну́, не́ш, гл.

1) Дуть, дунуть. Як такий (горішній) вітер дме по снігу або з снігом — ото хуґа. Черном. Дунув вітер по-над ставом. Шевч. 88.

2) Только несов. в. Надувать, пучить. Мовчанка…. черева не дме. Ном. № 1117. Багатство дме, а нещастя гне. Ном. № 1592. См. Дуйнути.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 458.