ДУРНИЦЯ

ДУРНИ́ЦЯ, і, ж., розм.

1. Щось несуттєве, маловажне, незначне; дрібниця. Пан ще й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею… (Мирний, II, 1951, 158); Юра закусив губу. Невже через таку дурницю, як «Вірую», його справді можуть провалити? (Смолич, II, 1958, 84); // Предмет, що не заслуговує на увагу, не вартий нічого, — Я думав, — каже [стражник], — що в стрісі переховується бонба [бомба] або рушниця, а воно — дурниця!.. (Мирний, IV, 1955, 386); А батько далі: — Кинь мені оту дурницю плутати. — Він хитнув головою на віночок з волошок (Головко, І, 1947, 18); // у знач. присудк. сл. Не варте уваги. Стара напнула її мокрим рядном. Най вона виб’є собі з голови і Гната, і любощі, бо то дурниця! (Коцюб., І, 1955, 52); Може це — архаїка, дурниці, Атавізм, дикунство, примітив, Та сьогодні голосок синиці Душу всю у мене оновив! (Рильський, Голос. осінь, 1959, 26).

2. Нерозумний, необдуманий, безглуздий учинок. Буржуазія поводиться, як знахабнілий хижак, що втратив голову, вона робить дурницю за дурницею.. (Ленін, 31, 1951, 194); Стефа виплакалась на грудях у подруги й сказала, що робить дурницю, беручи з собою Леся (Ю. Янов., І, 1958, 563); // Безглузді, позбавлені розумного змісту слова, вирази, думки. Мліє дівчина й циганку Слуха приязно й охоче; А вона верзе дурницю, А вона її мороче… (Щог., Поезії, 1958, 368); Іван Семенович раптом прикусив язика, як людина, що вимовила несусвітну дурницю, він ладний був себе вбити (Ю. Янов., І, 1958, 423).

3. рідко. Те, що дістається даром. Минулися фашистам дурниці — українське сало, яйця й паляниці (Укр.. присл.., 1955, 423); — Я гроші дам, та не дурно, бо й мене шкода… Тепер такий світ, що й на волосинку нема дурниці… Тепер комерція!.. (Коцюб., І, 1955, 107).

На дурни́цю — те саме, що На дурни́чку (див. дурни́чка). Хто не знає, що попи все Звикли на дурницю? (Рудан., Тв., 1956, 125).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 440.

Дурни́ця, ці, ж.

1) Пустяки, вздоръ. Він дума, що дурниця се. Се дурниця, що мара сниться, а перехрестись та певно й спи. Ном. № 5155. А чоловік дивиться на жидівську щирість, що вони так просять, укинув тії дурниці у голову, про усе забувся, сидить собі та мед горілку попиває. Рудч. Ск. II. 130.

2) Глупый или нехорошій поступокъ. Не хапайсь дурниці, — не будеш сидів у темниці. Ном. № 7068. Чоловіка вік любила, не неслась в дурницю. Мкр. Н. 35. Ой Грицю, Грицю, Грицю, не вдавайся у дурницю, бо дурниця тебе зрадить, що й матінка не порадить. Чуб. V. 1118.

3) Даровщинка. дурни́цею, дурни́чками, на дурни́цю. На даровщинку, даромъ. Що перш дурницею доставалось, то тепер або випросити треба, або купити. Котл. Н. П. 348. Йому б усе дурничками. Ном. № 4632. Ізвик на дурницю. Ном. № 4631.

4) Раст. Vaccinium Myrtillus. ЗЮЗО. І. 740. Ум. Дурни́чка. дурни́чки (какъ нарѣчіе). 1. Попусту, безъ дѣла. Наймити вештались у дворі, одникували од роботи, все длялись дурнички, а воли дурнички, стояли в загороді. Левиц. ПЙО. II. 221. 2. Даромъ. Наїдяться, нап’ються дурнички. КС. 1883. XІ. 505.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 457.