ДОСТОЮВАТИ

ДОСТО́ЮВАТИ, юю, юєш, недок., ДОСТО́ЯТИ, о́ю, о́їш, док., неперех. і перех.

1. Стояти до закінчення чого-небудь, до певного строку. — Недовго достояти; побачу, що вони тут робитимуть (Кв.-Осн., II, 1956, 108); Сяк-так службу божу достояла і до родичів своїх далеких не зайшла, а подалась назад (Цюпа, Назустріч.., 1958, 63); * Образно. Була зоряна ніч, і місяць достоював на варті одиноко (Рибак, Гармати.., 1934, 5).

2. розм. Робитися зрілим, стиглим. Ще груші не достояли, а Лаврінові діти кинулись на їх, як бджоли на мед (Н.-Лев., II, 1956, 379).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 389.

Досто́ювати, то́юю, єш, сов. в. досто́яти, то́ю, їш, гл.

1) Достаивать, достоять. І в церкві достояла мов спокійна. МВ. І. 102.

2) Дозрѣвать, дозрѣть. (Конопелькам) не дали вітри да достояти. Грин. ІІІ. 122.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 431.