ДМУХАТИ

ДМУ́ХАТИ, аю, аєш, недок.

1. Випускати з рота сильний струмінь повітря; дути. — Ось гляньте, який гладкий! — і Рудик дмухав вівчарикові між пір’ячко, щоб показати, який він гладкий (Коцюб., І, 1955, 220); Музиканти завзято дмухали в свої труби (Гончар, І, 1954, 323); Ігор натирав гудзики крейдою, чистив їх суконкою, дмухав на них, навіть слинив (Багмут, Щасл. день.., 1951, 105); // чим, що. Струменем повітря з рота направляти щось на кого-небудь. — О, вона вже не прийде сюди! — весело відповіла панна, сідаючи біля мене і дмухаючи мені дим із своєї папіроски просто в очі (Фр., IV, 1950, 288); Бурлака присунувся до Василини ще ближче та все дмухав на неї смердючим тютюном (Н.-Лев., II, 1956, 100).

2. Нести, гнати, рухати струмені повітря; віяти. Та вітер, бач, дмухав Усе по діброві (Метл. і Кост., Тв., 1906, 346); У відчинену кватирку дмухав пахучий вітрець (Донч., І, 1956, 371); Вітер грайливо дмухав йому в сіре обличчя теплими хвилями (Панч, В дорозі, 1959, 47).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 313.

Дму́хати, хаю, єш, одн. в. дмухну́ти, ну́, не́ш, гл.

1) Дуть, подуть. Не дмухай проти вітру. Ном. № 1100. Хто спарився на окропі, той і на холодну воду дмухне. Ном. № 5792. Попіл в вічі дмухати. Не дам у ка́шу собі́ дму́хати. Нe позволю вмѣшиваться въ мое дѣло. МВ. (КС. 1902. X. 147).

2) Только въ несов. в. Пыхтѣть. Росердився та так дмуха, що й не приступай. Черкас. у. Въ слѣдующихъ значеніяхъ употребляется только однокр. в.:

3) Ударить, хватить. Як дмухнув мене по пиці, так у мене й голова замакітрилась. Лебедин. у.

4) Выпить, осушить. Дмухнув чарчину мов тую воду. Екатерин. г.

5) Побѣжать, поѣхать, махнуть. Дмухнім лиш братці, ми до неї. Котл. Ен. Буйволи на сонці помліли; як угляділи воду, так до води й дмухнули. Драг. 3. Дмухну́ти дра́ла. Быстро уйти, удрать. Ном. № 4413.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 393.