ДИТИНА

ДИТИ́НА, и, ж. (мн. ді́ти, е́й).

1. Маленька дівчинка або маленький хлопчик. Сільська дитина росла серед природи (Коцюб., III, 1955,26); Для дитини світ кінчається За сусіднім частоколом, — Ще Міцкевич це сказав (Рильський, І, 1956, 151); * У порівн. Згадаю Енея, згадаю родину, Згадаю, заплачу, як тая дитина (Шевч., І, 1951, 13); // перен. Про наївну, недосвідчену людину. — Звісно, треба буде Sophie показати світ. Вона така ще несвідома дитина… (Л. Укр., III, 1952, 508); — Не будь же дитиною, Марто. Зрозумій врешті, що ти говориш дурниці (Коцюб., II, 1955, 304).

2. Син або дочка незалежно від їх віку. У вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель (Вовчок, І, 1955, 346); — Навесні ж дожилися, — хліба не стало, та й мусив дитину віддати [в найми] за п’ять пудів жита та чоботята там, хоч старі (Головко, II, 1957, 15); * Образно. Ця яблунька, насправді, вагітна І кожне в неї яблучко — дитина! (Рильський, І, 1956, 325),

◊ Бра́ти (взя́ти, прийня́ти і т. ін.) за дити́ну кого — те саме, що усиновля́ти або удочеря́ти. Маленькою прийняв старий Филон із своєю покійницею старою сю Мотронку за дитину (Барв., Опов.., 1902, 180).

3. чого, перен. Той або те, що успадкували характерні риси своєї епохи, свого середовища і т. ін. Я кажу про Шевченка як про дитину своєї епохи, як поета-революціонера, який закликав до розправи над українським та російським панством (Тич., III, 1957, 44); Арміє наша, народу дитино, Думко народу і кров його й плоть (Рильський, І, 1956, 354).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 287.

Дити́на, ни, ж.

1) Ребенокъ, дитя. Тоді мама біду знає, коли малую дитину має. Ном. № 9189. Він мені за дитину рідну став. МВ. І. 22. Знайти́ дити́ну. Родить дитя. Наряди́ти дити́ну. Родить дитя — преимущественно помимо брака.

2) Сынъ или дочь, хотя бы и взрослые. Чи я в тебе, мати, не твоя дитина, коли моя мука тобі дуже мила. Мет. 70. Ба́тькова дити́на. Ном. № 7485, ма́мина дити́на. Любимчикъ отца, матери.

3) Продава́ти дити́ну. Родъ игры. О. 1861. XI. 30, 51. Ум. Дити́нка, дити́нонька, дити́ночка. Аби дружинна, дасть Бог дитинку. Ном. № 9181. Ой кіт буде воркотати, дитиночка буде спати. Макс. (1849), 103.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 384.

дити́на (зменшено-пестливі — дити́нка, дити́нонька, дити́ночка, дитя́, дитя́тко, дитя́точко, дитя́­тонько; мн. ді́ти; зменшено-пест­ливі — ді́тки, ді́тоньки, ді́точки) — маленька дівчинка або маленький хлопчик; символізує розумову недосвідченість («Поки дитина не опечеться, доти вогню не боїться»; пop. вираз зійти́ на дитя́чий ро́­зум — робити нерозумні вчинки), непостійність («У дитини сміх і плач в одній пазусі»), безпорад­ність («З ним треба бути, як із ди­тиною»), нестриманість («Дитина не знає годі»); у давнину дітей зва­ли «Божою росою», бо вони «зро­шують», звеселяють життя; поява дитини — це благословення Боже, тому казали: «Дав Бог діти, дасть і на діти»; на Гуцульщині радили за­чинати дитину на ситий шлунок, щоб та була сита й здорова.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 184.