ДИМКА

ДИ́МКА, и, ж.

1. рідко. Те саме, що серпа́нок. Обличчя зорі ясночоле засяє у очі мої, крізь вікна кружлятиме поле і в димці блакитній гаї (Сос., II, 1958, 192).

2. заст. Товста бавовняна тканина, перев. смугаста. — Слухай, Дарко, чи ти ж собі справила таку спідницю, як то була в мене?.. — Ей, де там! Мати з димки пошили (Л. Укр., III, 1952, 652).

3. перен., рідко. Саморобна горілка-сирець; самогон. Рибалка витягнув з кишені пляшку пекучої, мов вогонь, димки (Шиян, Партиз. край, 1946, 170).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 278.

Ди́мка, ки, ж.

1) Ум. отъ дима.

2) Выбойчатая полосатая юбка. Н. Вол. у. Чуб. VII. 429. Гол. Од. 49.

3) = Димна. Вх. Лем. 410.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 384.

ди́мка —

1) домоткана бавовняна тканина з вибійчастим малюнком, а також спідниця з неї, яку носили українські жінки у будні, при хат­ній роботі;

2) саморобна горілка-сирець; самогон.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 184.