ДЗЮРЧАТИ

ДЗЮРЧА́ТИ, чи́ть, недок.

1. Витіканням утворювати монотонні булькаючі звуки, шум. Тихо води дзюрчать в долах, Ліс зелений шумить в горах (Граб., Вибр., 1949, 206); Було чути, як дзюрчить Прут у «коліні», як.. скриплять сусідські хвіртки (Вільде, Сестри.., 1958, 232).

2. Текти, витікати струмком, потоком. — Між коренем пробилася глибока криниця; Дзюрчить з неї, не знать куди, Холодна водиця (Щог., Поезії, 1958, 154); Навкруги.. зелена трава, і з одного боку, з-під кам’яної стіни, дзюрчить ручай (Ю. Янов., IV, 1959, 46); * Образно. Пшениця «Українка» як перестоїть — зерно дзюрчить за косаркою (Горд., І, 1959, 553); // перен. Щебетливо гомоніти, співати. Лагідно дзюрчить материн тихий голос (Хижняк, Килимок, 1961, 92); Тихо-тихо було в степу: ні вітерця, ні подиху. Тільки сухо й жарко дзюрчали цвіркуни (Тулуб, Людолови, 1, 1957, 135).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 268.

Дзюрча́ти, чу́, чи́ш, гл. Журчать. Дзюрчить біжить криниченька, наповня ставок. К. Досв. 157.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 380.