ДАРНИЦЯ

ДА́РНИЦЯ, і, ж., розм., заст. Дарча грамота, дарчий лист. — Я тобі даю село Будутин, на Росі… Будеш ти в ньому господинею… От тобі моя печать, — вона простягла руку до столу і взяла дарницю на село (Скл., Святослав, 1959, 238).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 213.

да́рниця —

1) у старовину — дар­ча грамота, дарчий лист;

2) (з ве­ликої літери) лівобережна частина Києва; вперше в писемних джере­лах згадується 1509 р. в рішенні межового суду по земельній тяжбі між Миколаївським і Печерським монастирями Києва; колись тут протікала р. Дарниця (між Старою Дарницею і теперішнім Дарниць­ким шовковим комбінатом); щодо походження назви існує кілька версій — можливо, ця місцевість колись була комусь подарована, чи, ймовірно, це колись було місце вручення дарів (підношень) іно­земними посланцями (гостями) київським князям.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 167.