ГУР-ГУР

ГУР-ГУ́Р, виг., розм.

1. Звуконаслідування, що означає звук від удару, падіння, стукання і т. ін. Як ірвоне [Катря] з себе коралі дорогі — геть одкинула — тільки вони гур-гур — розкотилися! (Вовчок, І, 1955, 230); Гур-гур… торохнуло й покотилось щось над хатою (Вас., І, 1959, 124).

2. Уживається як присудок за знач. гу́ркати. Та ось він звів очі і оглянув присутніх: малувато зібралось. Аж це в двері гур-гур, хтось зайти хоче, а не відчинить (Головко, І, 1957, 324).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 195.

Гур-гур, меж. звукоподражаніе грохоту. Гур-гур-гур! щось страшно загуркотіло, (їдучи) по під вікнами й стихло. Левиц. Пов. 317. А тут грім помаленьку: гур-гур-гур. О. 1862. V. 80. У М. Вовчка о разсыпавшихся бусахъ. Як ірвоне з себе коралі дорогі — геть одкинула, — тільки вони гур-гур, роскотилися. МВ. ІІ. 160.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 340.