ГУГНИТИ

ГУГНИ́ТИ і ГУГНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок., розм.

1. Те саме, що гугня́вити. — Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір, славні люди були! — Угу, — гугнить ворона, а рака кріпенько держить (Стор., 1, 1957, 29); — Ач, клятий, винуєшся, — незлобно гугнив дід Овсій (Юхвід, Оля, 1959, 155).

2. Звучати неясно; звучати набридливо, монотонно. Всі замовкли і стали прислухаться, аж справді десь далеко гугнів.. [мисливський] ріг (Стор., І, 1957, 390); Знову гугнить телефон. Тривожні дзвінки (Коч., І, 1956, 614).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 188.

Гугни́ти, ню́, ни́ш, гл.

1) = Гугнявіти. Щось гугнить, ніяк його і не второпаєш, що він верзе. Стор. II. 69. Угу, гугнить ворона. Стор. І. 15.

2) Не ясно звучать. Десь далеко гугнив охотничий ріг. Стор. МПр. 110.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 336.