ГУ-ГУ

ГУ-ГУ́, ГУ-ГУ-ГУ́, виг. Звуконаслідування, що передає гудіння вітру та звуки предметів, які гудуть, гуготять. Гу-гу-у-у! — загуло Віхало, і все кругом його закрутилося (Мирний, IV, 1955, 303); — Гу-гу-гу! — в дворі гуділо (Фр., XII, 1953, 35); По дорозі — Паровози: —Гу-гу-гу! — Відкрита путь (Нех., Ми живемо.., 1960, 20).

◊ Ні (ані́) гу-гу́ — мовчати, не сказати жодного слова. — Кинь його, Оверку, к чорту! Та вмийся, ти, сопляк, і щоб ні гу-гу нікому! Чув? (Головко, II, 1957, 146); Другий день вже ні гу-гу й керівник дільниці [шахти] (С. Ол., Вибр., 1959, 219).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 188.