ГРОБОВИЩЕ

ГРОБОВИ́ЩЕ, а, с., рідко.

1. Те саме, що кла́дови́ще. Вночі .. встав, пішов на гробовище, одрив тещу, вийняв з труни (Укр.. казки, легенди.., 1957, 275); Тишею, спокоєм гробовища повіяло від цього тихого кутка (Тулуб, Людолови, І, 1957, 129).

2. Те саме, що гробни́ця. Двадцять найкращих літ життя провів [Степан Калинович] у оцій темній канцелярії, подібній до великого родинного гробовища (Фр., VI, 1951, 327); Кістяк скіф’янки частково зберігся на первісному місці, де в широкому дерев’яному гробовищі знаходились половина грудної клітки та кістки ніг (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 170).

3. Яма, в яку кладуть померлого. Чума з лопатою ходила, Та гробовища рила, рила, Та трупом, трупом начиняла (Шевч., II, 1953, 150).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 173.

Гробови́ще, ща, с. = Кладовище. О. 1861. XІ. Св. 41. Так ну ж тут шку доживать, щоб не на другім кладовищі, а на знакомім гробовищі з батьками вкупі почивать. Мкр. Г. 63. Обкопане ровом городянське гробовище з гостроверхою церквою, вкрите зеленим тонконогом і сизою чаполоччу та рясне хрестами. О. 1862. IX. 61. Чума з лопатою ходила та гробовище рила, рила. Шевч. 544.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 329.