ГОЛУБ'Я

ГОЛУБ’Я́, я́ти, с.

1. Те саме, що голубеня́. Мабуть, не було гнізда, з якого б він [кіт] не потяг голуб’яти (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 66); * У порівн. Удвох собі похожають, Мов ті голуб’ята (Шевч., II, 1953, 170).

2. розм. Пестливе називання кого-небудь (перев. при звертанні). Я не журюся, голуб’я кохане (Пісні та романси.., І, 1956, 136); — Знаєте що, голуб’ята, їдьмо на Сиваш. Там тепер такої дичини (Досв., Вибр., 1959, 223).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 120.

Голуб’я́, я́ти, с. = Голубеня́. Мил. 219. Грин. ІІІ. 491. Употребляется какъ ласкательное слово. Ой ви, дітки мої, мог голуб’ята! Шевч. 183. Ум. Голуб’я́тко, голуб’я́точко. Сполохнуться голуб’яточка та й стихнуть. МВ. І. 46.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 306.