ГОЛОСНИК

ГОЛОСНИ́К, а́, ч.

1. заст. Голосова зв’язка. [Відьма:] Постривай ти, препоганий. Скую голос, як у Ганни, Підроблю голосники, Дамсь я всім вам узнаки!.. (Кроп., IV, 1959, 120).

2. Звуковий отвір у верхній частині коробки народних (перев. струнних) інструментів; резонаторний отвір. * Образно. По один бік стояла вона [діброва], голосна, як бандура (хащі, мов дека, а в ній голосник, а ще й сосни, як струни) (Тич., І, 1957, 236).

3. Пластинка, натискуванням якої викликають звук музичного інструмента (баяна, гармонії і т. ін.). Пружними, спритними пальцями бігав [Мирослав] по перламутрових голосниках, злегка розтягуючи старенький голубуватий міх (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 106).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 117.

Голосник, ка, м. Отверстіе въ серединѣ деки бандуры, гитары, въ дудкѣ и т. п. КС. 1882. ѴІІІ. 281.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 305.