ГИДИТИ

ГИ́ДИТИ, джу, диш, недок., розм.

1. неперех. Випорожнятися. Вона не могла дати собі ради і тільки дивилась, як свині перекидали пійло, місили ногами їжу та гидили (Коцюб., II, 1955, 51); Вона проклинала все, що попадалось їй на очі,— свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив (Довж., Зач. Десна, 1957, 466).

2. перех. Паскудити, бруднити. Хай з пліч злетить їм голова! Щоб нашу землю більш не гидив гидотний змій, що кров спива (Тич., II, 1957, 110).

3. перех., перен. Паплюжити, плямувати. — Я бачив учителів, що перед молодіжжю опльовували й гидили науку і лаяли саму ту молодіж, яка тиснеться до шкіл і задає їм клопоту (Фр., IV, 1950, 323).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 60.

Гидити, джу, диш, гл. = Гидувати. Камен. у.

Гидити, джу, диш, гл. Пачкать, марать; переносно: безчестить. Вона мене гидить, а я в тому не вісна. Н. Вол. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 282.