ВІЩУВАТИ

ВІЩУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., перех. 1. Наперед визначати те, що буде, що станеться; пророкувати. [Поліксена:] Кассандро, признавайся, значить, правда, що ти його [царя Ономая] кляла і віщувала йому й лідійцям згубу? (Л. Укр., II, 1951, 290); — Коли я вчився в консерваторії, мені віщували велике майбутнє (Дмит., Розлука, 1957, 83); // Своєю поведінкою, голосом указувати на те, що буде (про птахів). А сич в лісі та на стрісі Недолю віщує (Шевч., II, 1953, 8); Буде для нас кукувати зозуля, довге життя віщувать (Сос., І, 1947, 132); // Інтуїтивно щось відчувати. Серце в неї якось чудно заколотилось, мов щось недобре віщувало (Н.-Лев., І, 1956, 157); Болить материне серце — віщує щось (Вас., II, 1959, 284).

2. Бути ознакою, прикметою того, що буде, що наступить. Із хмари місяць показався, І од землі туман піднявся. Все віщувало добрий путь (Котл., I, 1952, 227); Ікра щуки і тоненький кожушок луски на цибулі віщували ранню весну (Стельмах, Хліб.., 1959, 194); // Указувати на щось; означати. Кожен зна, що віщує такий сон, бо й самому не раз таке снилось (Свидн., Люборацькі, 1955, 112).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 693.

Віщувати, щую, єш, гл. Предвѣщать, предсказывать. Пугач або сич біду віщує і найпаче пожежу. Ном. № 13405.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 243.