ВІШАЛЬНИК

ВІ́ШАЛЬНИК, а, ч. 1. зневажл. Той, хто здійснює репресії, вішав людей. Коли угорські окупанти загарбали Закарпаття, Хорті знав, кого послати туди вішальником (Скл., Карпати, II, 1954, 33).

2. Той, хто повісився або страчений через повішення. — Коли ви вивезли матір за царину.. та й покинули на великому тракту на розпутті, де ховають вішальників та шибеників, то я й покину вас (Н.-Лев., II, 1956, 24); І присипали його [Семена] тіло землею в Найпоганішому місці, ніби навмисно хотіли, щоб і померті він був один. Бо вже таке право для вішальників (Ірчан, II, 1958, 314).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 692.

Вішальник, ка, м. Висѣльникъ; повѣсившійся, удавленникъ. Ном. № 3799.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 243.

ві́шальник (ж. ві́шальниця) — той, хто повісився або страчений через повішення; із темою само­губства пов’язано чимало повір’їв: місце, де хтось повісився, вважа­лося нечистим, нечистою була й могила вішальника (його ховали здебільшого на межі полів і проби­вали груди осиковим кілком); у ха­ті, де хтось повісився, намагалися не жити більше; разом з тим мо­тузка, на якій хтось повісився, вва­жається магічною, приносить ус­піх, удачу, користь.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 102.