ВІДЧАЙ

ВІ́ДЧАЙ, ю, ч. Почуття сильного душевного болю, безвихідності розпач. І Настуся знов підвелись і почала походжати по салоні з якоюсь тугою на серці, з одчаєм на душі (Н.-Лев., IV, 1956, 255); — Такий мене одчай узяв, що аж серце закам’яніло… (Вас., І, 1959, 144); Передсмертний відчай охопив його серце (Ю. Янов., І, 1958, 222); * У порівн. Спів, тривожний, як одчай, оплакував, гукав, будив (Ю. Янов., V, 1959, 50).

[Бу́ти] у ві́дча́ї — відчувати, переживати сильний душевний біль, безвихідність становища. Не раз він був у відчаї, що не може зодягнути її [дружину] по-людськи (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 151); Вкида́ти у ві́дчай кого — викликати в кого-небудь почуття сильного душевного болю, безвихідності. Не хоче [Людмила] після відмови, бодай випадково, зустрічатися з ним. І це вкидало Павла у відчай (Головко, II, 1957, 490); Впада́ти (впа́сти) у ві́дчай — піддаватися почуттю сильного душевного болю, безвихідності, безнадійності. — Не впадайте в тугу та в одчай! (Н.-Лев., IV, 1956, 322); Дово́дити (довести́) до ві́дча́ю — певними діями змушувати когось піддатися почуттю сильного душевного болю, безвихідності. Антоша Стукач доводив його тоді до відчаю (Донч., V, 1957, 293); З ві́дча́ю — будучи охопленим почуттям душевного болю, безвихідності; з горя. Ти не ламай тоді з відчаю руки, А добрим словом, пошепки, прости (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 140); На ві́дча́й [душі́] — зважившись на все, ризикуючи всім. Пустив на одчай душі (Номис, 1864, № 4294); Вони лиш пам’ятали, що бігли на одчай, через комиші, через воду, в безпросвітній темряві (Коцюб., І, 1955, 351).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 659.

Відчай, чаю, м. Безнадежность. Употреб. лишь въ выраженіи: пустити на одчай божий, — на одчай душі. На все отважиться, дѣлать, всѣмъ рискуя. Ном. № 2294 и стр. 286, № 2294.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 234.