ВІДЛУПЛЮВАТИ

ВІДЛУ́ПЛЮВАТИ, юю, юєш і діал. ВІДЛУПА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДЛУПИ́ТИ, уплю́, у́пиш; мн. відлу́плять; док., перех. 1. Колупаючи, відокремлювати частину від цілого (про кору, землю і т. ін.). Тая земля, що він одлупив, взяла та й розсипалась (Чуб., І, 1872, 144); Дід тим часом відлупив своїми висохлими пальцями кусень скали [стелі] (Фр., III, 1950, 137).

2. тільки док.. розм. Те саме, що відлупцюва́ти. — Але ж дивись ти мені, висунь носа куди не треба, одлуплю! — пригрозив жартівливо (Шер., В партиз. загонах, 1947, 68).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 602.

Відлуплювати, люю, єш, сов. в. відлупити, плю, пиш, гл. Отлупливать, отлупить, отковыривать, отковырять. Тая земля, що він відлупив, взяла та й розсипалась. Чуб. І. 144.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 218.