ВІДКОЧУВАТИ

ВІДКО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДКОТИ́ТИ, очу́, о́тиш, док., перех. 1. Котячи, переміщати щось убік або назад від чого-небудь. Якось відкотила [Христя] кадуб, що зимував під повіткою, і побачила під ним.. двійко чорних жучків (Грим., Незакінч. роман, 1962, 204); Легенький літній вітер не швидко відкотив за річку пилюку (Збан., Між.. людьми, 1955, 67); // Переміщати вручну те, що на колесах (віз, вагонетку, тачку тощо). — Ти ж, Карпе, мовчи, — сказав мені Іван, як кавуни прибрали і одкочували віз у сарай (Мирний, І, 1954, 188); Вагонетку за вагонеткою одкочували дівчата, на їхнє місце ставав порожняк (Ю. Янов., І, 1958, 458); Лодиженко відкотив і висипав землю з Ахметової тачки, порожню поставив поруч і чекав (Ле, Міжгір’я, 1953, 147).

2. Відгортати закочені рукава тощо, підводити комір. — Влада багатіїв, тату, не нічна.., — говорив Іван, відкочуючи комір свити, щоб не котилися на шию холодні краплини дощу (Чорн., Визвол. земля, 1959, 33); Обличчя Каргата не змінилось. Він відкотив рукава, розгладив їх (Шовк., Інженери, 1956, 69).

ВІДКОЧУВА́ТИ див. відкочо́вувати.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 594 - 595.

Відкочувати, чую, єш, сов. в. відкотити, кочу, тиш, гл. Откатывать, откатить. Він тоді його відкотив аж до лісу. О. 1862. І. 33.

Відкочувати, чую, єш, гл. Откочевать. Татаре…. одкочували собі геть у…. степи. К. Хмельн. 13.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 216.