ВІДДЯЧУВАТИ

ВІДДЯ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДДЯ́ЧИТИ, чу, чиш, рідко ВІДДЯ́КУВАТИ, ую, уєш, док., кому. 1. На чийсь добрий вчинок, подарунок і т. ін. відповідати тим самим. Катерина Глущук не знала, чим відплачувати і як віддячувати Яворським за таке добре взуття (Чорн., Визвол. земля, 1950,34); — За багатиря руку держить! — Аякже: кавуни їсти, то треба чимсь оддячувати (Головко, II, 1957, 247); — А коли хочеш мені віддякувати за те, що я тебе навчу,.. так от чим мені віддружи… (Кв.-Осн., II, 1956, 250); [Кума:] Я ж тебе гріла і вкривала, і гудзики… скрізь, де треба, пришивала, і платні не брала. А ти як віддячив? (Мик., І, 1957, 178); * Образно. Люби свою Вітчизну, й вона тобі віддячить за любов (Сос., Солов. далі, 1957, 54).

2. перен. Мститися кому-небудь за вчинене зло, неприємність. Христя тоді, правда, образила його… тепер подума, що він їй віддячує (Мирний, III, 1954, 56); — Лев-дідуган на світі довго жив; Багато лиха наробив; ..Тепер усяк йому віддячить норовить (Гл., Вибр., 1957, 137); — Мій Василь од мене одцурався! Підожди, підожди! Я тобі добре оддякую (Вовчок, І, 1955, 81); Як він [партизан] ворогу віддячить. Земля знає, ліс. побачить (Ющ., Люди.., 1959, 169).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 582.