ВУСА

ВУ́СА, ВУ́СИ, ів, мн. (одн. вус, рідко ус, а, ч.). 1. Волосся, яке росте над верхньою губою в чоловіків. Сивий ус, стару чуприну Вітер розвіває (Шевч., І, 1951, 26); На червоному виду різко виділялись пишні, густі, з жовтими кінчиками вуса (Коз., Нові Потоки, 1948, 49).

◊ І ву́сом не морга́ти (моргну́ти, вести́ і т. ін.), І в вус не ду́ти — зовсім не звертати уваги, ніяк не реагувати. "Цу-цу, Рябко … на-на!.." гукнули, як на гвалт. А наш Рябко тобі і усом не моргав (Г.-Арт., Байки.., 1958, 53); Начальник шахти Козоріз Вугілля школі не завіз.. А дні пішли холодні, хмарні. Зимовий вітер дув, аж гув. Лиш Козоріз і в вус не дув (С. Ол., Вибр., 1959, 228); І ми з ву́сами — і в нас чималий життєвий досвід. — Тут щось та є, щось кум замишляв таке … Та ну, мене не проведеш! І ми — з усами (Мирний, V, 1955, 128); Мота́ти (намота́ти, накрути́ти і т. ін.) [собі́] на вус що — брати до уваги; примічати, запам’ятовувати. Нехай же баєчку вони На вус собі мотають (Гл., Вибр., 1957, 147); — Як гарно! — сказав Ясь. А лікар усміхнувся і накрутив собі й це на вус (Ів., Вел. очі, 1956, 36);

Під ву́сом хто — дорослий, парубок. Стефко, хлопчик уже майже під вусом, що держав провід над усією цією громадою виключно на основі своєї переможної фізичної сили, зупиняв галасливу "голоту" (Фр., VI, 1951, 140); Хоч би [тобі] вусом моргнув (повів) — ніяк не реагує. [Горпина:] Я таки, щоб запевнити себе, чи й справді заснув [батько], взяла соломинку та й полоскотала його по щоці, а він хоч би тобі вусом моргнув, — хропе!.. (Кроп., І, 1958, 194).

2. Волосся-щетинки по боках верхньої губи в деяких тварин. Борода честь, а вуса й в кота єсть (Номис, 1864, № 8553); Коли в замковій щілині клацнув ключ, великий сірий пацюк швидко повів вусами (Донч., II, 1956, 10); // Тонкі відростки по боках рота деяких риб (напр., сома) і рака. * Упорівн. В нього вуси, як у рака (Коцюб., II, 1955, 59).

Кито́вий вус — пругкі рогові пластинки на верхній щелепі кита. Рогові пластини кита відомі під назвою китового вуса (Зоол., 1957, 158); Цінився.. китовий вус, який застосовували при виробленні високих комірців, кринолінів, дамських корсетів (Наука.., З, 1958, 56).

3. Тоненькі пагони, стеблинки деяких рослин, які служать для їх розмноження або для прикріплення до чого-небудь. Суниці розводять переважно вегетативно — вусами, паростками (Хлібороб Укр., 12, 1966, 47); Здається, ніби чутно, як трава росте, огірки, як десь у таємничій жаркій тьмі довшає огудина гарбузів, чіпляючись вусами за тин (Довж., І, 1958, 87); // Тонкий виріст на колосках злакових рослин; остюк. Вітер шарудів і грався довгими вусами колосків (Собко, Шлях.., 1948, 85); Навколо, скільки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остисті і безості пшениці, перехитується довгими вусами ячмінь (Стельмах, II, 1962, 408).

4. тільки мн., заст. Зборки ззаду від талії вниз у верхньому одязі (кожушкові, свиті, корсетці). Взяла [Венера] очіпок грезетовий І кунтуш з усами люстровий, Пішла к Зевесу на ралець (Котл., І, 1952, 69); Мода — владний господар. Спитаєш, наприклад, яку-небудь стару жінку, чому в неї корсетка на три або на п’ять вусів, то неодмінно почуєш: — А у нас усі так носять (Думки про театр, 1955, 151).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 788.

ву́са = ву́си — волосся, що росте над верхньою губою у чоловіків; звичай носити вуса і голити бороду був характерний для українців з давніх часів; особливо поширився в часи Козаччини, — запорозький козак обов’язково мав довгі вуса; казали: «У кого чорний вусок, то­му рибки шматок»; «під вусом бути» означає бути дорослим парубком років 19—20; про півпарубка каза­ли: «Вус йому засіявся»; отже, вуса були символом чоловічої краси й зрілості; крім того, це символ досвіду («Він собі все те на вус мо­тає»), а також нездійсненних спо­дівань, як у приповідці: «По вусах текло, а в роті сухо було».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 121-122.