ВИСІКАТИ

ВИСІКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́СІКТИ, ічу, ічеш; мин. ч. ви́сік, ла, ло; док., перех. 1. Видовбувати заглибини у чому-небудь, вирубувати зображення на чомусь твердому (перев. на камені). Сокирою він висікав, де міг, більші щерби в скалі (Фр., VIII, 1952, 226); Вмів би я — висік би на граніті Руки твої і обличчя твоє (Шпорта, Вибр., 1958, 229); // Вирубувати, витісувати що-небудь з твердого матеріалу (перев. з каменю). Так в скелі мармуру, що зводиться угору, живе огонь невтіленого твору, та треба народитися митцем, щоб висікти з скали його різцем (Голов., Поезії, 1955, 45); // Довбаючи, рубаючи, видобувати. Чув [Антін] тільки потребу творити, жадібно пити з джерела, що сам, як Мойсей, висік із скелі (Коцюб., II, 1955, 295).

2. Вирубувати, знищувати що-небудь гострим знаряддям, холодною зброєю. А я, як схочу, терен висічу, Червоную калиноньку усю виломлю (Чуб., V, 1874, 322).

3. тільки док., заст. Покарати, побивши різками, канчуками і т. ін. Якось дівчинка не допильнувала, та погасла свічечка, — веліла [пані] дівчинку ту висікти (Вовчок, І, 1955, 131).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 485.

Висікати, каю, єш, сов. в. висікти, січу, чеш, гл. Вырубать, вырубить, высѣчь. Ой як я схочу, терен висічу. Н. п. Як зачав сікти мечем, — висік триста п’ятдесят чоловіка мечем. Грин. ІІІ. 587.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 186.