ВИСТАЧАТИ

ВИСТАЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́СТАЧИТИ, чу, чиш, док. 1. чого і без додатка, безос. Бути достатнім для чого-небудь. — Чи вистачає ж вам на прожиток? — спитав Кміта (Н.-Лев., IV, 1956, 328); Водички з джерела лиш на потреби вжитку ледве вистачає (Ле, Міжгір’я, 1953, 102); Вистачило сили волі встати й сміливо йти вздовж річки навпростець через лінію ворожих постів (Трубл., І, 1955, 49).

2. перех. і без додатка, заст. Забезпечувати чимсь, давати, постачати щось у достатній кількості. Брат йому усе вистача, чого тільки треба (Кв.-Осн., II, 1956, 328); — А там ще [дочки] як почнуть вигадувати свої витребеньки.. Та все по моді.. Я тобі кажу, що на силу велику вистачаю! (Н.-Лев., І, 1956, 121); Я не обіцяю вистачити другу частину (Мирний, V, 1955, 360).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 500.

Вистачати, ча́ю, єш, сов. в. вистачити, чу, чиш, гл.

1) Хватать, хватить, стать, быть достаточнымъ. Одних тенет вистачить на дві милі. Стор. II. 219.

2) Доставить, поставить въ достаточномъ количествѣ. Їм…. треба вистачити добре їсти. Левиц. І. 501. Таке військо вистачимо, що й кримського хана завоювали б. Стор. II. 226. Хоч невеличкий млин, та, знаєш, чепурненький, раз-по-раз, день-у-день крутивсь і гуркотів і хліба вистачав хазяїну чимало. Греб. 383. На всіх не вистачиш. Всѣхъ не удовлетворишь.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 189.