ВИСПІВУВАТИ

ВИСПІ́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́СПІВАТИ, аю, аєш, док. 1. тільки недок., неперех. Співати, старанно виводячи мелодію, довго, натхненно; співати. Та сам собі у бур’яні, Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую та плачу (Шевч., II, 1953, 45); Марина, збираючи в огороді огірки та стиха виспівуючи, думала про те, з ким то їй доведеться рядом у полі жати (Мирний, IV, 1955, 222); Оленка виспівувала на все горло (Горд., II, 1959, 78).

2. перех. Співати що-небудь. Сестра Катря — на городі од початку до краю виспівує легенду про брата та сестру, що звінчалися, не впізнавши одне одного (Вас., II, 1959, 359); Діти підводили до нього [дощу] свої смагляві мокрі личка і виспівували: "Дощику, дощику, перестань, поїдемо на баштан!.." (Довж., Зач. Десна, 1957, 61); Дездемона дуже гарно виспівала пісню про вербу (Л. Укр., V, 1956, 48).

3. тільки недок., неперех. Співати гарно, довго (про птахів). На дерезі сидів соловейко, та так же виспівує прехороше та голосно! (Н.-Лев., I, 1956, 65); Барвистий щиголь.. радісно виспівував, зустрічаючи весну (Шиян, Гроза.., 1956, 373).

4. тільки недок., неперех., перен. Видавати тонкі, протяжні звуки при певній дії (про інструменти, машини і т. ін.). Гостра пилка, заглиблюючись в дерево, виспівує зовсім так, мов жучок-музичка (Стельмах, Хліб.., 1959, 77); Над Дніпром виспівують косарки (Гонч., Вибр., 1959, 214).

5. неперех. Проводити певний час у співах, співаючи. Таке співуче, що ввесь день тобі виспіває (Сл. Гр.).

6. тільки док., перех., розм. Добути співами. Виспівав собі дівчину любу та гарну (Вовчок, І, 1955, 275).

7. тільки док., перех. Довго співаючи, втратити голос, здатність співати. Колись співав по ярмарках, а тепереньки тілько луна ходить по світу од його пісень: увесь голос виспівав і бандуру потрощив (Стор., I, 1957, 79).

8. перех. Розповідати про що-небудь у пісні, передавати щось у мелодії; оспівувати. Шевченкова слава все більше та більше зростала. Це вже був не Кобзар, що виспівує долю рідного народу, а український пророк, що проповідував людям любов, правду та братерство (Мирний, V, 1955, 312); Еге, багато пригод знає чумацький отаман і не про одну виспівує йому, вимовляє голосна сопілка (Коцюб., І, 1955, 182); В пісні бажаю життя виспівати, перетопити в пісню усе, що має світ (У. Кравч., Вибр., 1958, 251); // Виливати, передавати піснею яке-небудь почуття. [Семен:] Наодинці й балакаєш з серцем, ніби з людиною, і виспіваєш його й скарги, його й радощі… (Кроп., І, 1958, 62); Повій, буйний вітре, од самого моря, Навій мені пісню, щоб виспівать горе (Сам., І, 1958, 71); // Вихваляти, прославляти. — Ти не згоджуєшся? — спитав Петро. — Любов виспівувати? — бевкнув Жук (Мирний, І, 1954, 351); — Справді, чому я не поетеса? Чому б мені не виспівувати пишними сонетами, хоч би й оце зелене зачаровання? (Ле, Міжгір’я, 1953, 68).

9. перех. і неперех. перен., розм. Говорити багато і довго, твердячи що-небудь. — Мушу Вам сказати,.. що так не годиться. І почала виспівувати йому за те, що вчора не з’явився на обід та вечерю (Коз., Сальвія, 1959, 178); // тільки док. Розповісти щось, признатися в чомусь. — Чекай, зараз ти нам більше виспіваєш! — сказали [сторожі] і зачали переводити з ним слідство по-свойому (Фр., II, 1950, 116); — Тут він [шпигун] признається. Я вам кажу! Мені він, сукин син, виспіває все… (Ірчан, II, 1958, 15).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 497.

Виспівувати, вую, єш, сов. в. виспівати, ваю, єш, гл.

1) Только несов. в. Пѣть, распѣвать. Любо він було пісні виспівує ясними зорями. МВ. ІІ. 11. Грає кобзарь, виспівує, аж лихо сміється. Шевч. 51.

2) Добывать, добыть пѣніемъ. Виспівав собі дівчину любу та гарну. МВ. ІІ. 12.

3) Пѣть, пропѣть. А як думу виспіваю, сяду в чистім полю. Млак. 92.

4) Выражать, выразить пѣніемъ. Виспіває горе. Левиц. І. 35. Вона наче мою долю виспівує. Г. Барв. 393.

5) Только сов. в. Пропѣть извѣстное время. Таке співуче, що ввесь день тобі виспіває.

6) Терять, потерять отъ пѣнія. Увесь голос виспівав і бандуру потрощив. Стор. І. 94.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 188.