ВИМОВЧАТИ

ВИ́МОВЧАТИ, чу, чиш, док. 1. Не висловитися при певній нагоді, не відповісти; змовчати. Що язики! Не вимовчать ніколи (Гл., Вибр., 1957, 196); Мухтаров вимовчав, нічим не виказав більше свого ставлення до цього факту (Ле, Міжгір’я, 1953, 378).

2. Промовчати певний час. Увесь вечір вимовчав, — ні пари з уст (Сл. Гр.); — Може, води в рот понабираємо, Маріє? Понабираємо і в заклад підемо, хто більше вимовчить (Кучер, Чорноморці, 1956, 285).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 434.

Вимовчати, чу, чиш, гл.

1) Смолчать, умолчать. Жінка не вимовчала та й каже…. Рудч. Са. I. 208.

2) Промолчать извѣстное время. Увесь вечір вимовчав, — ні пари з уст.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 171.