ВИЛЯТИ

ВИЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок. 1. Махати, рухати чимсь з боку на бік. Шарко виляв хвостом у реп’яхах (Панч, Гарні хлопці, 1959, 83).

2. Рухатися, роблячи різкі повороти. Троянці схаменулись, Та всі до Турна і сунулись; Пан Турн тут на слизьку попав! Виляв, хитрив і увивався, І тілько к Тибру що добрався, То в воду стриб, — пустився вплав (Котл., І, 1952, 241).

3. перен. Ухилятися від чого-небудь за допомогою хитрощів, викрутів. Ой вийду я за ворота, Гуляю, гуляю, Кличе мати вечеряти, Виляю, виляю (Чуб., V, 1874, 422); Виляти молотникові не можна: молотник не косар, — той сяде нагострити косу та й одпочине (Барв., Онов.., 1902, 305).

◊ Виля́ти хвосто́м — хитрувати, лукавити, говорити не те, що є на думці. Лукавий чоловік словами нас голубить,.. А ближче придивись ти — І видно, що виля хвостом (Гл., Вибр., 1951, 126).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 427.

Виляти, ля́ю, єш, гл.

1) Вилять. Виляє уже, як той пес. Ном. № 3181.

2) Уклоняться отъ работы. Виляти молотникові не можно…. трах-трах, трах-трах, — не оставайсь! Г. Барв. 305. Поли, поли, та, Марушко, поли, не виляй. Грин. ІІІ. 197.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 169.