ВИГУЛЬКУВАТИ

ВИГУ́ЛЬКУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ГУЛЬКНУТИ, ну, неш, док., розм. 1. Виринати з води. [Сирени:] Поглянь, царице, З пітьми ночі вниз на хвилі, Млистим блиском заяскрілі, І осяй в’юнкий народ, Що вигулькує із вод (Гете, Фауст, перекл. Лукаша, 1955, 321); — На Сибір я не хочу, а жінку без грошей таки швиргону в канаву або в Дніпро, щоб і не вигулькнула з води! (Н.-Лев., IV, 1956, 282); Вигулькнувши з води, Маруся попливла наввимашки (Донч., V, 1957, 136).

2. Раптово, швидко з’являтися звідки-небудь, з-за чогось; показуватися, виглядати. До того ж Микола час від часу вигулькував з будки, щоб усі бачили, хто за суфлера (Мушк., Чорний хліб, 1960, 53); Ось вигулькнула з-за гори ціла колонія вітряків (Коцюб., I, 1955, 239); З темряви знову вигулькнув чоловік, підкрався до купи (Кучер, Трудна любов, 1960, 67).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 381.