ВИБАЛАКАТИ

ВИ́БАЛАКАТИ, аю, аєш, док., перех., розм. 1. Розказати що-небудь таємне, те, чого не слід розголошувати. Він вибалакав те, що мати казала (Гр., Без хліба, 1958, 45); // Розказати, висловити все. Мовчки їхали вершники, видно, далекою була їх дорога, й уже все вибалакали під час довгих нічних постоїв (Оп., Іду.., 1958, 133).

2. Домогтися чого-небудь розмовою, бесідою. — Ну що ж. Буду збиратися. Кращої долі не вибалакаєш, її робити треба (Тют., Вир, 1964, 456).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 348.

Вибалакати, каю, єш, гл. Добиться чего разговоромъ, бесѣдой. Та що! Будем балакати, може що й вибалакаємо.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 144.