ВЕРБА

ВЕРБА́, и́, ж. Дерево або кущ з гнучким гіллям, цілісними листками і зібраними в сережки одностатевими квітками. А над самою водою Верба похилилась (Шевч., II, 1953, 8); Хутірець обріс вербами та осокорами (Мик., II, 1957, 18).

∆ Плаку́ча верба́ — вид верби, що має довгі звисаючі гілки. З опущеним віттям стоять на острові старі плакучі верби (Гончар, Партиз. іскра, 1958, 121).

◊ Ве́рби золоті́ росту́ть де, за ким — про недоладні, нерозумні дії кого-небудь. Де Хаброня ступить, там золоті верби ростуть (Н.-Лев., III, 1956, 258); На вербі́ гру́ші — безглузда вигадка, нісенітниця. — Ти розкажеш такого, що на вербі груші, а на сосні яблука ростуть (Вовчок, І, 1955, 319).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 325.

Верба, би, ж. Верба, ветла, Salix. Шумлять верби в кінці греблі, що я насадила. Мет. 113. Не стояла б до півночі з милим під вербою. Шевч. 12. Будь високий як верба, а багатий як земля. Посл. У його на вербі груші ростуть. Онъ вретъ, онъ говоритъ небылицы. куди не підеш, то золоті верби ростуть. Вездѣ испортишь дѣло. Рудч. Ск. II. 61. Вербу носити почав. Запилъ. Грин. І. 233.

2) — дика = дереза. Вх. Пч. І. 11. Ум. Вербка, вербиця, вербичка, вербиченька, вербочка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 133.

верба́ (зменшено-пестливі — ве́рбка, верби́ця, верби́чка, верби́ченька, ве́рбонька; збірне — ве́рб’я) —

1) де­рево або кущ (зазвичай це білолі́з) з гнучким гіллям, продовгуватими вузькими листками і зібраними в сережки квітками; з верби здавна виготовляли музичні інструменти (бандури, сопілки та ін.); спрадав­на існує повір’я: у темному лісі треба знайти зелену вербу, яка ні­коли не чула ні шуму води, ні співу півня; з її дерева можна зробити таку флейту, що як заграєш на ній, то мертві встануть з могил і живи­ми прийдуть з того світу; росли­на — весняне дерево, бо одне з перших викидає бруньки і почи­нає зеленіти, тому під вербами з давніх часів водили кру́глий та­́нець, співали веснянок; вербове гілля освячували на Великдень як ритуальний предмет; верба бере силу з води, тому не випадково ка­жуть: «Де верба, там і вода»; рос­лина вказувала людині, де копати криницю: «Там криниця, де вер­биця» (вона також була дороговка­зом для подорожнього, де можна попити води самому і напоїти ко­ня чи волів); життєздатна рослина, тому кажуть: «Верба — як трава лу­гова: ти її покоси, а вона знову бу­де рости»; в українській етнокуль­турі займає значне місце, — як окраса українського села, як най­перший свідок людської діяльності і стосунків; під вербами Ділили полотно, спочивали, там також було улюблене місце молодіжних зі­брань (колодок, вулиці) і побачень (у Лесі Українки: «Там, біля греблі, під вербами були другі колодки, отам-то й збиралась молодь на ву­лицю»); дерево робиться симво­лом небезпечного кохання, як у Т. Шевченка: «Не стояла б до пів­ночі з милим під вербою»; можливо, не випадково народна поезія відзначає передусім такі властиво­сті верби, як близькість до води, зокрема її розливу (отже горя), і специфічний її шум, відмінний від шуму інших дерев (як привабу); вважалося, що дерево відганяє від людини злі сили й хвороби, тому били себе, дітей, рідних вербовими гілками у Вербну суботу або неді­лю, приказуючи: «Верба б’є, не я б’ю»; цей обряд описано в Ю. Яновського так: «У Вербну не­ділю прадід приходив рано з заут­рені й свяченою вербою зганяв Данилка з печі: «Верба хлись, бий до сліз! Верба б’є, не я б’ю. За тиж­день Великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а бага­тий, як земля!»; освячені гілки розвішували в хаті як оберіг; вер­ба — не лише оберіг, але й порад­ниця: «Та стоїть верба сама одна, та вона к собі гостя має, гостя має — кошового; приїхав кошо­вий для поради»; дерево застосо­вували і як ліки; вважалося, що об­курювання гілочкою верби допо­магає від лихоманки; вербу клали у воду, в якій купали дитину, — «на здоров’я» й від уроків; краса, сила і велич верби, закріплені в свідомості українця, сприяли й подальшому переосмисленню рослини як національного симво­лу; разом з тим тихе, скромне, без­захисне дерево уособлює материнську турботу, ласку, мрії про щастя дітей; перетворення людини в де­рево — породження давнього тоте­мізму, пор. перетворення дівчини на вербу в «Лісовій пісні» Лесі Українки; існує стародавня при­кмета, — «до весняного Миколи не можна купатися, бо з чоловіка верба виросте», тобто він захворіє, помре, його поховають, а на моги­лі вербу посадять; один з ключо­вих образів українських народних пісень, де дерево постає ідеальним («золотим»), вкритим «золотою» корою, має силу розвинути сімсот квіток, тобто гілок, що символізу­ють численний рід, пор. у колядці: «А в нашого господаря золота вер­ба, А на тій вербі золота кора, А на тій вербі рожеві квіти. Ой то не верба — Иванкова жона. Ой то не квіти — то Йванові діти»; у весіль­ній пісні: «Да стоїть верба не рік, не два. Не стій, вербо, розвивайся, Розвий собі сімсот квіток, Сімсот квіток і чотири: Всім боярам по квіточці, Усім дружкам по квіточ­ці: Андрієчку нема квітки — Андрієчку квітка — Марусенька дів­ка»; у замовлянні: «Під сонцем, під жорстоким, і під лісом, під чор­ним, під високим, там стоїть верба: під тією вербою сімсот коренів, а на тій вербі сімсот канатів, а на тих канатах сидить цар Хан і цари­ця Ханиця»; у піснях народ уявляє вербу як небо, що тримає на собі сонце: «Ой, вербо, вербо, вербице, Чого на море нависла? Під тую вербу стежечка, Туди ішла дівочка Да несла золото в приполі, Да роз­сипала на морі» (пор. заборони для дітей скоромного: «Бозя на вербу взяла», «Бозя на небо взя­ла»); про це саме і в приповідці: «Були на Масниці вареники, та в піст на вербу повтікали»; у загадці «стоїть верба посеред села, розпус­тила гілля на все поділля» дере­во — це вже саме сонце; складну символіку дівчини-верби вбачаємо в пісні: «Ой, не стій, вербо, над во­дою, Не пускай гілля по Дунаю, Ой Дунай — море розливає, І день і ніч прибуває Та з верби корінь підмиває, Із верху вершок усихає. Ой стань собі, вербо, на риночку У хрещатому барвіночку, У запаш­ному васильочку»; тут висловлено пораду дівчині не виходити заміж («пускати гілля», «розвиватися»), бо заміжжя принесе горе («розлив води») і хворобу («сохнути», «уси­хати»), а залишатися далі дівчи­ною у вінку («ходити в барвіночку та в василечку»); як окраса укра­їнського села, неодмінний атрибут живописних його краєвидів, рос­лина набуває також національної символіки. В кінці греблі шумлять верби, що я насадила (пісня); Дівка, як верба: де посадиш, там і при­йметься (її не поливай, а вона рос­те) (приповідки); Будь великий (високий), як верба, здоровий, як во­да, багатий, як земля (прислів’я); Верба красна б’є напрасно, верба бі­ла б’є за діло (приказка); Як є хліба край, то й під вербою рай (приказка); Не стояла б до півночі З милим під вербою (Т. Шевченко); Під вербою брови загубила та тепер і виє! (приповідка про втрату дівоцтва); у сполученнях; ди́ка верба́ — дере­за; плаку́ча верба́ — вид верби, що має довгі повислі гілки; здавна символізує опечалену матір або вдівство; фразеологізми: вербу́ но­си́ти поча́в — запиячив; ве́рб’я зо­лоте́ росте́ — про недоладні, нерозумні дії кого-небудь; куди́ не пі́де, ве́рби золоті́ росту́ть — скрізь зі­псує справу; росту́ть золоті́ ве́рби за ким — про доброзичливу людину, яка залишає по собі добрі спогади; у ньо́го на вербі́ гру́ші рос­ту́ть — він бреше, говорить неби­лиці. Куди не повернешся — золоте верб’я росте (М. Номис);

2) води́ти вербу́ див. Зеле́ні свята́.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 72-74.