ВДАЧА

ВДА́ЧА, і, ж. Сукупність психічних особливостей, з яких складається особистість людини і які проявляються в її діях, поведінці; характер. [Князь:] Ну, бачу, горе не зламало ще Твоєї вдачі гордої, Предславо! (Фр., IX, 1952, 211); Неоднакову вдачу мали [брати]. Щирий та щедрий Семен ніяк не міг погодитися з лукавим та заздрим на чуже добро Романком (Коцюб., І, 1955, 103); Мав Сашко вдачу жваву, невгамовну й веселу (Коз., Вибр., 1947, 42); // Нахил або звичка до чогось. —Чи ви не знали його вдачі, що він п’є? (Л. Укр., ІІІ, 1952, 469); Добра вдача в колгоспних селян: Де зійшлись, — там і пісні звучати (С. Ол., Вибр., 1959, 109); // Характерна риса поведінки тварини. Десь собачатко тут взялося Кудлате, миршаве, мале, Загавкало і аж зайшлося, — Таке було на вдачу зле… (Воскр., І всерйоз.., 1960, 70).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 310.

вда́ча — психічні риси людини, її здатності й нахили, з якими вона народжується (кажуть: «Таку вже йому вдачу Бог дав!»); кожній лю­дині притаманна своя вдача — ве­села чи сумна, лагідна чи сварли­ва, завзята чи сумирна («У кого яка вдача»); вдачу має не лише окремий індивідуум, але й народ, етнос; вдача наших предків формувалася віруваннями і довкіллям; спочатку предки жили родами; на чолі роду стояв батько; жили за сільськими звичаями серед свого поля (старосл. «село» — поле); ра­но з’явився і город (загороджене місце, належно укріплене, щоб уберегтися від нападів ворога); ос­новні заняття — хліборобство, городництво, садівництво, скотар­ство, ловецтво, бджолярство, ри­бальство і т. ін.; над усе любили особисту волю (звідси незгоди, порізнення, відокремленість, міжусо­биці); за характером, були прості, витривалі, ласкаві, людяні, щиро­серді, відкриті; під впливом при­роди — веселі й поетичні, любили ігри, забави, музику (це засвідчу­ють багато церковних проповідни­ків, що весь час виступали проти розваг пастви); про схильність до танців свідчить старе слово «гуля­ти» зі значенням «танцювати»; спі­вочу натуру засвідчує багатство народних пісень різноманітного жанру; любили гостей (споконвіку скривдити гостя означало скрив­дити родинного бога); прийняти подорожнього, помити йому ноги, нагодувати й покласти спати — це обов’язок кожного порядного гос­подаря; як хоробрі й завзяті вояки, предки завжди єдналися перед во­рожою загрозою. Вдача овеча, по-овечи й мекече (приказка); Вдача собача, натура вовча (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 66-67.