БУРЛАКА

БУРЛА́КА, и, ч.

1. заст. Людина без постійної роботи і постійного місця проживання. Нема в світі так нікому, як бурлаці молодому, що бурлака робить, заробляє, аж піт очі заливає, а хазяїн його лає (Сл. Гр.); Ой талане, талане!.. Чи ти в полі, чи ти в гаї.. З бурлаками гуляєш? (Шевч., I, 1951, 232); Бурлаки розказали про все своє горе, розказали, як вони втекли з села од пана, як бідували (Н.-Лев., II, 1956, 206); Михайло Качан — сирота, бурлака, голий, як бубон (Мик., II, 1957, 20).

2. Одинокий, неодружений чвловік; парубок. Так до віку бурлакою й зоставсь наш Гриць (Вовчок, І, 1955, 39); Саме це ж хворий він, а вона б покинула його. Як же він сам бурлакою зостався б? Ні зварити, ні випрати нікому (Головко, II, 1957, 110).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 259.

бурла́ка —

1) також бурла́к — людина без постійної роботи і по­стійного місця проживання; бідо­лаха, сердега, горопаха; так раніше називали заробітчан, а також кріпаків-утікачів, описаних у І. Нечуя-Левицького в повісті «Микола Джеря». Нема в світі так нікому, як бурлаці молодому, що бурлака ро­бить, заробляє, аж піт очі заливає, а хазяїн його лає (пісня); Ой тала­не, талане!.. Чи ти в полі, чи ти в гаї… з бурлаками гуляєш? (Т. Шевченко); У неділю бурлацький син На конику грає, — Бурлак бідний напас воли Та з плугом рушає (пісня); Без­рідному бурлаці, як собаці (приказ­ка); Нема гірше, як бурлаці: куди по­пхнуть, туди й поточиться (при­казка); Ні хліба, ні солі, і сам бурлак в неволі (приказка);

2) самотній, неодружений чоловік; парубок. Козаче, бурлаче, що тебе зсушило? (пісня); Бурлак свічки до церкви не всуче (приказка); Бурлак сам горить, як свічка: як до роботи, як до охоти (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 60.