БУРКОТАТИ

БУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і БУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.

1. перех. і без додатка. Говорити тихо і невиразно. — Ви, діточки (до мене та до Катрі), не слухайте, що стара буркоче (Вовчок, VI, 1956, 298); Край відчиненого вікна майстерні Мічурін, буркочучи, сідав до робочого столика лагодити годинника (Довж., І, 1958, 412); Чоловічий голос щось буркотить та буркотить, а жіночий озветься словом та й пустить срібний сміх на дорогу (Стельмах, Хліб.., 1959, 269); // Говорити невиразно і сердито, висловлюючи невдоволення ким-, чим небудь; бурчати. Буркотів [Щука] собі під ніс, лаючи козаків (Стор., І, 1957, 387); Олівець був короткий, списаний… Оксентій, буркочучи, послинив його (Смолич, Мир.., 1958, 182).

2. неперех. Утворювати одноманітні, приглушені, схожі на булькання звуки; дзюрчати (про річку, струмок і т. ін.). По шляху біжать жваві струмочки — крутяться, підстрибують, танцюють, весело про щось буркочуть (Вас., І, 1959, 124); Приток води далеко десь рвав греблі, і хвилі буркотіли, розливаючись по долині (Стор., І, 1957, 359).

3. неперех. Воркувати (про голубів). Голуб в’ється круг неї [принцеси] і буркоче (Л. Укр., II, 1951, 193);

* Образно. Моя мила, милесенька, Голубка сивесенька, Усю нічку буркотала, Мені спать не давала (Чуб., V, 1874, 13).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 259.

Буркотати, чу́, чеш, буркоті́ти, чу́, ти́ш, гл.

1) Ворковать. Ой голубочок гуде, а голубка буркоче. Мет. 78.

2) Рокотать, шумѣть. Хвилі росходяться перед байдаком, а ззаду знов буркочучи зливаються. К. ЧР. 310.

3) Ворчать. Буркотів собі під ніс, лаючи козаків. Стор. МПр. 104. Оце тобі, стара бабо, щоб не буркотіла. Грин. ІІІ. 313.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 112.