БРИКАТИ

БРИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.

1. неперех. Підкидати зад і задні ноги (про копитних тварин); вихати, хвицати. Ускочив [Осел] у село — всяк очі витріщає, А він брикає, хвіст задрав. Аж куряву підняв (Гл., Вибр., 1957, 186); А Хуанова кобила. Наче справді норовиста. Так брикає. Що здається. Скине геть кавалериста (Сам., І, 1958, 261).

2. неперех. Граючись, пустуючи, бігати й стрибати. На вінику по хаті брикають [діти] (Черемш., Тв., 1960, 298); Старого пастуха бере і сміх і гнів: Ну, сказано — малі! Усе б то їм брикати! (Рильський, І, 1956, 2).

3. неперех., перен., розм. Виявляти норовистість; капризувати. Пархоме, В щасті не брикай! В нудьзі притьмом не лізь до неба! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 82).

4. перех. Бити задніми ногами. Я музу кличу не такую: Веселу, гарну, молодую — Старих нехай брика Пегас (Котл., І, 1952, 234).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 235.

Брикати(-ся), каю(ся), єш(ся), гл.

1) Лягаться. Знай, кобило, де брикати. Ном. І все кобилок поганяє, що оглобельна аж брикає. Котл. Ен. І. 28. Старій кобилі не брикаться, сивій бабі не цілуваться. Ном. № 8888.

2) Артачиться; капризничать, зазнаваться. Пархоме! в щасті не брикай: як більш нема, то й так нехай. Посл.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 98.