БРАН

БРАН, у, ч., поет. Те саме, що поло́н. І вголос віщує шабльований пан: — Віддався козачий отаман у бран! (Стар., Поет. тв., 1958, 212); Водою наповниться знову криниця, І вернеться з брану сестра білолиця (Вирган, Квіт. береги, 1950, 33); * Образно. Він ріс у бруді передмістя… Де люди, наче мухи в тісті. Дались буденності у бран (Рильський, Поеми, 1957, 33).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 226.

бран —

1) стара назва полону. І вголос віщує шановний пан: — Від­дався козачий отаман у бран! (О. Стороженко); похідні: бра́нець (мн. бра́нці) — стара назва полоне­ного (див. ще яси́р),військовопо­лонений; бра́нка — стара назва по­лоненої. Інакинувся на бранця з лютим вереском Кончак (І. Франко); Дівка бранка, Маруся попівна Богуславка (П. Куліш);

2) також бра́нка — у давнину — набір рек­рутів (звідси бранець — рекрут); Стережіться, парубочки, бо, ли­бонь, бранка буде (Я. Головацький);

3) брань — стара назва війни, битви. Чи мир нам везете, чи брань (І. Котляревський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 53.