ІСКРА

І́СКРА, и, ж.

1. Найдрібніша світна частинка тіла, що горить, жевріє. З малої іскри великий вогонь буває (Укр.. присл.., 1955, 260); Залізні боки пічки пашіли жаром, і коли хтось близько проходив, спалахували сотнями дрібненьких іскор (Руд., Остання шабля, 1959, 276); * У порівн. Андрійко скорий був, палкий, як іскра,— то було тричі на день і більш посвариться з дітьми на улиці, а то й поб’ється за яку пустоту (Вовчок, І, 1955, 275).

2. перен. Блискуча цятка; блискітка. Дніпро грає, лиснить іскрами (Н.-Лев., III, 1956, 307); Одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими золотистими іскрами (Л. Укр., III, 1952, 186); Прощаючись, Багіров відкликає Ясногорську вбік і, блискаючи темними іскрами косих очиць, говорить із зворушливою таємничістю (Гончар, III, 1959, 201).

3. чого, перен., книжн. Найменший, але яскравий вияв якого-небудь почуття, здібності тощо. Ми друкували все те, в чому бачили іскру таланту (Фр., XVI, 1955, 332); Не вважаючи на все, що було, у неї в серці завсігди жевріла іскра кохання до Романа, і останніми днями ця іскра розгоралася все більше й більше (Гр., II, 1963, 285).

$ Аж і́скри з оче́й поси́пались — про запаморочення від болю (внаслідок удару по голові й т. ін.). [Гавриїл:] Вухо моє покрутив [дід Григорій] раз, та тільки ж хіба він уміє так, як отець Олександер? Щоб аж іскри з очей посипались (Мик., Кадильниця, 1959, 46); Зарони́ти і́скру див. зарони́ти; І́скра бо́жа, заст.— про чиє-небудь природне обдаровання. Панночка була (і єсть) гарна.., має душу живу, і навіть іскру божу (Л. Укр., III, 1952, 744); Мета́ти і́скри — сердито, злобливо поглядати. Вона ледве не плакала від напливу почуттів, але очі її гнівно метали іскри в бік Палянички, який, очевидно, чимось насолив ланковій (Чаб., Тече вода.., 1961, 177).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 48.