ІЖИЦЯ

І́ЖИЦЯ, і, ж. Назва останньої літери (у) церковнослов’янської й старої російської абетки, що позначала звук «і». Він [учитель] учив читать, писать Через іжицю і ять (Воронько, Тепло.., 1959, 36); * У порівн. Балабуха осміхнувся. В його рот розтягся, а по обидва боки рота з’явились по два пружки, неначе по дві іжиці (Н.-Лев., III, 1956, 19).

◊ Прописа́ти і́жицю кому, заст.— зробити суворе зауваження, вилаяти, відшмагати. Треба б йому іжицю прописать (Номис, 1864, № 13637).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 13.