ЧВАЛАТИ

ЧВАЛА́ТИ¹, а́ю, ає́ш, недок., розм. Іти повільно, важко ступати, утворюючи шум, шарудіння; брести. Лінивою, тихою ходою чвалають круторогі бедраті воли, похитують лобатими головами, жують безустанно жвачку… (Коцюб., I, 1955, 180); Максим Антонович, заклавши за спину руки, неквапливо, по-господарському оглядаючи посіви, поважно чвалав до села (Збан., Переджнив’я, 1960, 228); Чорні, мов земля, пастухи, а скоріше погоничі, чвалають за товаром, мало не падають з ніг від утоми (Кучер, Прощай.., 1957, 19); "Що з ним тепер?" — думало дівчатко. І ледве-ледве чвалало по грязюці (Головко, І, 1957, 87).

ЧВАЛА́ТИ², а́ю, а́єш і ЧВАЛУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм. Рухатися навскач, чвалом. Підняв [велетень] хлопця на руки й почав чвалати через ліс, впоперек гір, лиш вихор свистав за ним (Три золоті сл., 1968, 53); Аж ось над’їхала блискуча панська четверня: коні чвалали, дзвоники теленькали, фірман лускав з батога… (Фр., III, 1950, 213); Оглянемось — аж їздець чвалує, а за ним ціла зграя (Вовчок, VI, 1956, 311).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 286.

Чвалати, ла́ю, єш, гл. Тащиться, плестись. А вже мені, старенькому, без коня пропадати: не зможу я по степах чвалати. Мет. 444. І тілько що прийшли к воротам і в двір пустилися чвалать. Котл. Ен. III. 60. Москаль знає, куди чвалає, да ще питає. Посл.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 447.