ХУКАТИ

ХУ́КАТИ, аю, аєш, недок.

1. Дихати на кого-, що-небудь з метою зігріти, охолодити, притишити біль і т. ін. То вона пригортала до серця обшпарену руку, то тріпала нею, то приводила до рота, хукала — болість не німіла (Мирний, III, 1954, 76); Тупцюють дроворуби, хукають у руки, а носи сині, на бородах сніг (Тесл., З книги життя, 1949, 29); Майже через кожні п’ять хвилин шофер спиняв нашого «воза» і довгенько шкрябав цизориком (ножиком) досить грубий шар криги на склі. Хукав на нього, витирав хустинкою (Мас., Під небом.., 1961, 161); Блідий і наляканий, він стояв у кутку під іконою і, хукаючи, студив гарячий качан молодої кукурудзи (Юхвід, Оля, 1959, 54); — Пиши розписку та хукай на печатку!.. (Стельмах, Правда.., 1961, 21); — Чого ти причепився до мене? Тобі не болить моя вавка і не хукай на неї! (Кучер, Прощай.., 1957, 169).

2. Випускати з рота струмінь повітря; дмухати, дути. Телефоніст сидів на низенькій колоді в кутку й безперервно хукав у трубку, щоб досягти особливо чіткого звуку в мембрані (Ю. Янов., II, 1954, 8); Ніна Георгіївна стояла на дверях попереду сотника й вередливо хукала на сніжний пил, що його цілими жменями сердито й настирливо вітер кидав в її матове обличчя (Панч, І, 1956, 189).

3. Видавати звук «ху»; хекати. Доброслав, важко хукаючи, зупинився посеред світлиці, немов бугай роздратований (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 498); — Хух, насилу добилися! — Ви кажіть, чого вам треба, а хукати будете десь собі на вулиці (Панч, II, 1956, 398);— Хай [братчики] горло деруть! Знаєш, як кажуть литвини: "Чи бог слухає, що свиня хукає?» (Тулуб, Людолови, II, 1957, 85).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 171.

Хукати, каю, єш, гл. Дуть (ртомъ). Дитина хукає на жижу. Котл. Ен. VI. 25. Хукає собі у руки. О. 1861. V. 74. І в рученьки не хукав. Н. п.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 419.