ФУГА

ФУ́ГА¹, и, ж. Форма поліфонічного твору, заснована на послідовному проведенні в усіх голосах однієї або кількох тем за певним тонально-гармонійним планом. З вікон полилася весела мелодія, шумлива й бурхлива, неначе вода полилася водоспадом. Маруся заграла фугу, швидку й голосну (Н.-Лев., VI, 1966, 90); Грала [Аглая-Феліцітас], що хто бажав і хотів. Танці, поважні сонати, мазурки, одну фугу Баха і свої мелодії (Коб., III, 1956, 401); Наприклад, у таких поліфонічних творах, як фуга, починає співати один хоровий голос, згодом до нього приєднується другий, потім третій голос і т. д., так що в кінці співає вже цілий хор (Осн.. диригув., 1960, 106).

ФУ́ГА², и, ж., стол. Шов між дошками, які щільно пригнані ребрами одна до одної; // Виїмка в будь-якій деталі, в якомусь предметі, куди вставляється виступ іншої деталі, іншого предмета.— Одної ночі, коли всі спали, швидко зістругав я фугу в однім стовпі комірки — виважив долотом дилину, вліз до комірки, взяв свої папери (Фр., II, 1950, 349).

ФУ́ГА³, и, ж., діал. Хуга. Реве, свище заверюха [завірюха]. По лісу завило; Як те море, біле поле Снігом покотилось. Вийшов з хати карбівничий, Щоб ліс оглядіти, Та де тобі! таке лихо, Що не видно й світа. «Еге, бачу, яка фуга! Цур же йому з лісом! Піти в хату…» (Шевч., І, 1963, 35); Сипле сніг, як з рукава; Крутить завірюха; В полі вітер завива, Надуває фуга… (Бор., Тв., 1957, 64); Курява, завія й хуртовина, Заметіль і хвижа і фуга́,— Не степи, а біла домовина, Де людину чорт перемога (Перв., І, 1958, 169).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 648.