УТІШАТИСЯ

УТІША́ТИСЯ (ВТІША́ТИСЯ), а́юся, а́єшся, недок., УТІ́ШИТИСЯ (ВТІ́ШИТИСЯ), шуся, шишся, док., ким, чим, без додатка і заст. на кого — що.

1. Відчувати втіху, ставати радісним, задоволеним. Еней побідой утішався (Котл., І, 1952, 267); Старий Корній утішається онуками… (Гр., І, 1963, 430); Яка радість — наші діти. Весела й дзвінка радість. Втішаються, радіють батьки: чудесна зміна росте (Ковінька, Кутя.., 1960, 51); [Річард:] Я так утішився, як ти приїхав до нас в колонію! Вітав я друга в тобі, мій Джонатане! (Л. Укр., III, 1952, 48); // рідко. Виявляти, висловлювати радість, задоволення. Горпина утішалася перед Христею своїми дітьми, котрі на полу натоптувались пирогами (Мирний, III, 1954, 330); // Розважатися, веселитися. Недовго й ти, моя панно, Будеш утішатись Та по балах у веселих Таночках звиватись (Л. Укр., І, 1951, 7).

2. Переставати відчувати сум, неспокій, хвилювання і т. ін. Мати почала його вговоряти та тішити якомога.. Тільки що Кармель нічим не втішається, нічим не успокоюється (Вовчок, І, 1955, 348); Спершу таки була пожурилася мати та й утішилася: живе [Артем] непогано і матір таки не забуває — хоч зрідка, а приїздить у гості (Головко, II, 1957, 233); Чоботи були великі, але він відразу ж утішився: «Перешию» (Тют., Вир, 1964, 422).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 514.

Утішатися, шаюся, єшся, сов. в. утішитися, шуся, шишся, гл. Радоваться, обрадоваться, имѣть удовольствіе. Ото і недовго вони утішались баранчиком і торбою. Рудч. Ск. II. 133. Мати так уже втішається, що не знає вже, що й робити. Рудч. Ск. ІІ. 94. Не втішайтесь, мої воріженьки, моїй пригоді. Мет. 42.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 364.